“Цифровий патріотизм” чи цифровий контроль: що насправді стоїть за ініціативою DPK

«Ми захистимо нашу країну та нашу свободу також у цифровому просторі!» — саме так звучить одне з нових політичних гасел, пов’язаних із ініціативою Цифрових Громадських Кіл (DPK), яку активно просуває уряд Віктора Орбана. Зовні це виглядає як заклик до об’єднання, мобілізації громадян та утвердження національних цінностей в епоху інтернету. Проте за ефектними словами ховається зовсім інша реальність — централізований контроль над інформацією, імітація участі та загрозлива тенденція до згортання свободи слова.

Зустріч DPK, яка зібрала понад 10 тисяч учасників, подається як доказ народної підтримки та справжньої цифрової солідарності. Такий формат публічних демонстрацій лояльності давно використовується у політичному піарі: численність, гасла, емоційна риторика. Проте сам факт присутності великої кількості людей ще не свідчить про автентичність чи демократичність ініціативи. Коли за політичним рухом стоїть урядова машина, його суть зводиться не до народної волі, а до розширення інструментів впливу.

DPK було створено як платформа, покликана підсилити присутність провладного наративу в онлайн-просторі. В умовах, коли медіапейзаж Угорщини вже значною мірою централізований, така ініціатива виглядає не як відповідь на потребу вільного суспільства, а як спроба повністю підпорядкувати цифрову публічність політичному контролю. Користувачі DPK не стільки вільно висловлюють свою думку, скільки підсилюють узгоджену урядову позицію. Відтак участь у такій “спільноті” стає проявом лояльності, а не громадянської активності.

Усе це відбувається на фоні глибших структурних проблем зі свободою слова в Угорщині. За останні роки багато незалежних ЗМІ втратили можливість працювати у звичних форматах: одні були поглинуті урядовими структурами або близькими до влади власниками, інші змушені були змінити редакційну політику чи перейти до самофінансування. Журналісти дедалі частіше говорять про цензуру, політичний тиск і недоступність до важливих джерел інформації. Державні медіарегулятори фактично не є незалежними, а сам медіаринок поступово монополізується в інтересах правлячої партії.

На цьому тлі цифрова ініціатива DPK не виглядає як рух за свободу — радше як продовження довготривалої стратегії контролю. Прикриваючись гаслами про захист країни, уряд будує середовище, в якому не вітається альтернативна думка, а критичні голоси дедалі частіше маркуються як “ворожі” або “маніпулятивні”.

Справжня свобода у цифровому просторі — це не лише можливість говорити те, що дозволено. Це право висловлюватися критично, ставити незручні запитання, мати іншу точку зору і не зазнавати за це репресій, дискредитацій чи ізоляції. Там, де публічна позиція зводиться до повторення політичної лінії, а цифрова активність заохочується лише в межах дозволеного — свобода слова поступається місцем модифікованій формі лояльності.

Гасло про захист свободи в цифровому просторі звучить красиво. Але воно втрачає будь-яку силу, якщо свобода означає лише право повторювати правильні слова.