“Треба триматися разом”
Історія військовослужбовця Віктора Бабури

На початку повномасштабного вторгнення Віктор добровільно прийшов до військкомату. Тоді черги були довгі, і йому сказали: “Коли будемо потрібні — знайдемо”. Згодом так і сталося: повістка, ВЛК, навчання у Львові на водія-механіка артилерії, а потім — підготовка піхоти у Великій Британії.
Далі — служба у складі 110-ї механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка, яка майже два роки тримала оборону на Авдіївському напрямку. Віктор пройшов через вогонь і сталь, попри те, що до цього не мав жодного військового досвіду.
Його побратими — люди з усієї України, багато хто добровільно залишив бізнес і роботу, щоб стати до зброї. Багатьох уже немає серед живих. Віктор і досі підтримує з ними зв’язок, допомагає, як може: волонтерськи і теплим словом.
Після поранень і контузій Віктора перевели до Закарпатського ТЦК та СП, де він служить із травня 2024 року. Каже, що ця служба теж непроста, але важлива.
Серед його нагород — “Сталевий Хрест”, “Захиснику Вітчизни”, відзнаки за поранення та служіння на Донеччині. Та найголовніше — усвідомлення, що він зробив свій внесок у захист Батьківщини.
“Треба триматися разом, бо якщо ми згадаємо 2022 рік, ці перші пів року — тоді люди об’єдналися і показали, що якщо бути разом, то можна багато чого зробити й протистояти набагато сильнішому ворогу, як ти є сам,” — каже Віктор.